Моя стаття для журналу, якого вже нема. Цей текст здебільшого вже втратив для мене актуальність, проте порушені в ньому теми мене й досі цікавлять.
Автор → Жуленков Олександр
Фінансова криза 2008 року подібно до неочікуваного удару дзенської палиці вказала на слабкість політичної системи України: серед усіх країн Східної Європи і Центральної Азії ми постраждали від глобальної рецесії найбільше. Вчитель на ім’я Економічна Депресія чітко нам говорить про те, що зміна державного устрою є дуже актуальною потребою для українського народу.
Ідея переходу країни на вищий рівень державної організації має глибокі історичні корені, вона знайшла своє відображення у працях М. Грушевського, М. Данилевського, М. Драгоманова та багатьох інших гігантів слов’янської політичної думки. Найяскравіший приклад практичного втілення проекту політичного утворення на основі цивілізаційних цінностей – Європейський Союз: країни Європи прямують шляхом побудови спільного уряду та поступової централізації влади в його руках. Але перейти до складнішої форми суспільної організації можна також шляхом створення в багатоетнічній державі об’єднань споріднених областей та поступового делегування їм повноважень центру. Обидва процеси ведуть до однієї мети: унітарної держави, яка відповідає принципу субсидіарності та має п’ятирівневу ієрархічну структуру: населений пункт, район, область (регіональний рівень), об’єднання культурно споріднених областей з тісними господарськими зв’язками (надрегіональний рівень), цивілізаційна держава.
Трансформація національної (чотирьохрівневої) централізованої України в цивілізаційну (п’ятирівневу) децентралізовану унітарну державу означає зміну всіх аспектів життя нашого суспільства, початок нового етапу його еволюції. У даній статті буде розглянуто три аргументи на користь того, що ідея створення слов’янської держави спроможна стати місією для всієї України. По-перше, побудова цивілізаційного політичного утворення – гідна відповідь на зовнішньополітичні виклики, які готує нам майбутнє. По-друге, перехід до вищої форми державного устрою забезпечить вирішення основних структурних проблем: тотальної корупції, тіньової економіки, відсутності інновацій, негативного відбору, рейдерства, міжкультурних конфліктів, нехтування спільними цінностями. По-третє, всі альтернативи вищезгаданому проектові або нездійсненні, або ведуть до політичної смерті у довготерміновій перспективі. Таким чином, проект побудови слов’янської держави – це єдина можлива відповідь на внутрішні та зовнішні виклики, яка вимагає від населення України кардинальної зміни всіх граней життя соціуму.
Після розгляду сутності даного проекту ми дослідимо спочатку екзогенні проблеми, які вирішує трансформація, потім ендогенні, а наприкінці перейдемо до значущих альтернатив перетворенню України у цивілізаційну (наднаціональну та суперетнічну) державу.
Отже, перехід соціуму на новий рівень розвитку є складним та багатоетапним процесом, який, окрім реформи територіально-адміністративного поділу, означає значні зміни у культурі суспільства, духовному житті громадян та свідомості кожного громадянина. Почнемо з більш матеріальних аспектів вищезазначеної трансформації: формування нового адміністративного рівня, децентралізація владних повноважень, узгодження сфер дії неформальних інститутів. Прикладами четвертого рівня територіально-адміністративного поділу з деякими застереженнями можна вважати провінції Китаю, федеральні землі ФРН, республіки СРСР, федеральні округи РФ та унітарні національні держави у складі ЄС. Треба зауважити, що запропонована у статті модель рівнів соціального організму не має в точності збігатись з територіально-адміністративним поділом усіх країн. Наприклад, у Франції першому рівню відповідають як комуни, так і кантони, а другий рівень розбитий на підрівень департаментів та підрівень округів. Ситуація в Україні вимагає створення саме нового рівня, а не розбиття вже існуючих. Відповідно до мети проекту, адміністративно-територіальна одиниця надрегіонального рівня повинна мати власний бюджет та невід’ємне право обирати керівництво шляхом голосування. Адміністрації таких одиниць мають діяти в межах компетенцій, які визначені центральною владою. Рішення про кількість надрегіональних утворень та їх склад має прийматися виключно на основі ґрунтовних наукових досліджень, демократичних переговорів між стейкхолдерами та обласних референдумів. У питанні зміни територіального устрою не можна покладатися лише на пропозиції окремих експертів, рішення обов’язково має бути колегіальним та всенародним. Єдина річ, яку сьогодні можна з впевненістю стверджувати, полягає у тому, що кількість надрегіональних утворень не може бути занадто великою. Немає сенсу створювати більше п’яти-шести об’єднань областей, але додатково можуть існувати окремі міста зі статусом надрегіонального утворення. У даній статті під субсидіарністю розуміється принцип, згідно з яким за вищими рівнями владної ієрархії повинні залишитися лише ті завдання, що не можуть бути ефективно виконані на нижчих рівнях. Тобто мета проекту вимагає від центрального керівництва України делегувати на нижчий рівень повноваження щодо тієї діяльності, яку надрегіональні адміністрації спроможні ефективно виконувати. Для забезпечення такої ефективності необхідна відповідальність територіальної одиниці за результати своєї господарської діяльності; розвиток місцевого самоврядування вимагає від уряду значно зменшити перерозподіл бюджетних коштів. Дана реформа адміністративно-територіального устрою має за мету сконцентрувати діяльність центральної влади на досягненні саме спільних для всіх областей цілей, на створенні та розвитку потрібних саме усім регіонам соціальних інститутів. Ця мета стосується не лише формальних інститутів, а ще й неформальних, оскільки українському суспільству потрібні прозорі та загальноприйняті правила гри у бізнесі та у політиці. Держава повинна сформувати сприятливе середовище для конструктивного діалогу між регіональними елітами. Таким чином, перехід на вищу сходинку еволюції вимагає від України створення нового територіально-адміністративного рівня, децентралізації державної влади та вирощування прийнятних для всіх областей інститутів.
Після огляду матеріальних аспектів трансформації у слов’янську державу нам варто визначити загальні риси ідеальних: культури, духовності, картини світу та свідомості громадянина. Перехід України до суперетнічної парадигми має на меті закріпити за урядом завдання зберегти та розвивати саме ту культуру, яка є спільною для українців, росіян, білорусів, поляків, чехів та інших слов’ян. Питання, пов'язані з розвитком етнічних культур, повинні бути делеговані на рівень об’єднань областей. Зрозуміло, такий крок дасть потужний поштовх процесам етногенезу, які до цього стримувалися компромісною культурною політикою уряду. Трансформація також згодом призведе до формування нової надетнічної культури, яку можна назвати загальнослов’янською. Треба зауважити, що зміни, які сьогодні приводять до формування на міжнародній арені наднаціональних держав, не обмежуються лише культурою. Півтори тисячі років тому відбувався перехід від античної форми державного устрою до сучасної: поліси та князівства об'єднувалися, а імперії трансформувалися в соціальні організми вищого порядку. Цей період тісно пов'язаний з поширенням Християнства, Буддизму, Ісламу. Аналогічно, сьогодні виникає величезна кількість нових релігійних рухів, психотерапевтичних клубів та організацій особистісного зростання. Більшість із них зникає протягом найближчих десяти років, але на їхнє місце швидко приходять інші. І це не дивно, оскільки існує потужний запит з боку суспільства на школи духовного розвитку, які знаходяться в гармонії з наукою та сприяють сучасним інтеграційним і трансформаційним процесам. Значних змін сьогодні зазнає і сама наукова картина світу: вона стає системною, еволюційною, нелінійною, інтегральною. Безсумнівно, нова епоха вимагає від нашого суспільства, окрім реформи територіально-адміністративного устрою, суттєвих перетворень у сферах науки та духовності. Також неможливе існування повноцінної цивілізаційної держави без наявності у її населення екологічної та постконвенційної етики, інтегрально-аперспективного мислення, суперетнічної ідентичності. Таким чином, проект слов'янської держави передбачає революційні зміни у культурі, духовності, науці та свідомості громадян України.
Після розгляду основних матеріальних та ідеальних аспектів даного проекту ми переходимо до зовнішньополітичних задач, які вирішує трансформація. Тож як саме створення цивілізаційного політичного утворення допоможе Україні досягти успіху на світовій політичній арені? Відповідь є досить очевидною, оскільки належність до авангарду суспільно-організаційної еволюції забезпечує такі конкурентні переваги: здатність до самостійного технологічного прогресу, перспективу територіального розширення та більш досконалу організаційну систему. Розглянемо всі три з них, починаючи з розвитку технологій. Еволюція є нелінійним процесом, її шлях у різний спосіб можна розбити на етапи, на певні кроки. Кожен наступний етап розвитку Всесвіту призводить до появи нових систем, що включають в себе ті системи, які виникли у попередніх епохах, у вигляді елементів: молекули складаються з атомів, клітини – з молекул, організми – з клітин, а суспільства – з організмів. В будь яку історичну епоху завжди існував авангард еволюції, який був рушійною силою змін на планеті, та пасивна більшість, яка лише пристосовувалася до цих перемін. Слов'янська держава стоїть на вищому за національний щаблі розвитку соціуму: цивілізаційне політичне утворення включає в себе нації як елементи, суперетнос складається з окремих етносів, мовна група містить у своєму складі окремі мови. Сьогоденне розгортання трансформаційних та інтеграційних процесів свідчить про те, що скоро авангардом еволюції стануть саме цивілізаційні держави (наприклад, Китай та ЄС). Необхідність відповідної суспільної організації для створення та впровадження передових технологій доводиться просто: не існує мавпячої зграї, яка б винайшла колесо. Аналогічно, немає інноваційних виробництв у сучасних країнах з феодальними ладом. Треба зауважити, що авангардного державного устрою з відповідним рівнем культурного розвитку недостатньо для лідерства у технологічних перегонах. Ця першість знову і знову потребує від народу певної пасіонарності, творчого руйнування старих інститутів та виробничих рутин. Як ми бачимо на прикладі історії США, таке періодичне національне самоподолання винагороджується правом експортувати в інші країни разом з товарами свою культуру, фінансовою владою над світовою економікою та військовою міццю. Таким чином, здатність вирощувати передові технології є винагородою за наявність авангардного державного устрою.
Друга конкурентна перевага, яка виникає внаслідок трансформації у цивілізаційну державу, – це можливість територіального розширення. Після вищезазначеної трансформації збільшення території та чисельності населення країни значно полегшиться, оскільки набагато простіше об’єднатися на рівних правах з іншими державами, які побудовані на основі культурних цінностей слов’янських етносів, ніж намагатися за допомогою військового або політичного тиску поглинути інші народи. Області України повинні піти іншим шляхом, ніж зараз іде Москва в Росії: ми маємо замінити шовінізм та етноцентризм на загальнослов’янський ідеал єдності у різноманітті. Універсальний закон «система або розвивається, або деградує» застосовний і до форм політичної організації; тож якщо східнослов’янські автократичні національні держави (Росія та Білорусь) в довготерміновій перспективі не трансформуються у цивілізаційні (суперетнічні), то вони розпадуться на більш стійкі національні утворення. В першому випадку слов’янська держава на території України може злитися з іншими аналогічними слов’янськими державами, а в другому – на рівних правах залучити до державної структури достатньо розвинені з новостворених моноетнічних держав. Якщо ж об’єднання з Росією та Білоруссю виявиться неможливим, то потужна українська цивілізаційна держава може легко вступити в ЄС та стати центром тяжіння для західнослов’янських та балтійських націй. Можливо, Європейський Союз коли-небудь стане унітарним політичним утворенням, а Україна забезпечить собі безпечне майбутнє як його частка, хоча й ціною втрати культурно-інституційної самобутності. Такий крок варто розглядати як альтернативу стратегії загальнослов’янського об’єднання, як певний запасний план. Але цілком вірогідно, що інтеграційні процеси у Європі закінчаться формуванням романо-германської супердержави з числа найбільш розвинених та споріднених націй, а інші країни-члени ЄС просто стануть її сателітами. В такому випадку Україна може ініціювати побудову слов’янської (балто-слов’янської) держави на базі Європейського Союзу, до складу якої потім можна бути інтегрувати й інші країни, якщо вони будуть готові повністю і беззаперечно прийняти загальнослов’янські цінності. Отже, трансформація у цивілізаційний соціальний організм надає Україні, окрім запасного варіанту, три альтернативи територіального розширення: злиття з іншими аналогічними новоствореними слов'янськими державами, рівноправне залучення уламків дезінтегрованих східнослов’янських політичних націй, вступ в ЄС та подальша інтеграція українських надрегіональних утворень з балтійськими і західнослов’янськими націями в одну унітарну цивілізаційну державу.
Тепер перейдемо до третьої конкурентної переваги, яка з'явиться в України внаслідок реалізації проекту слов'янської держави: досконалішої організаційної системи за рахунок більшої відповідності принципу субсидіарності та складнішої структури соціального організму. Принцип субсидіарності, в розумінні автора, полягає у досягненні певної «золотої середини» між централізацією та децентралізацією. Будь-яке рішення можна представити у вигляді дерева: стовбуром буде його головна ідея, товстими гілками — окремі програми, а дрібним гіллям — плани щодо конкретних дій. Рішення занадто децентралізованого утворення зазвичай мають здорове “гілля ”, але слабкий “стовбур”, а занадто централізованого — потужний “стовбур”, але крихке “гілля”. Згідно з докладом «The Democracy Index 2011: Democracy under stress», який зробили експерти з Economist Intelligence Unit, Україна є напівавторитарним режимом [1]. Недорозвиненість місцевого самоврядування призводить до низької якості реалізації українських державних програм, а нестача повноважень адміністрацій територіальних одиниць – до поступового розвитку дрібних проблем у глобальні катастрофи. Другою сильною стороною цивілізаційного організму, яка проявляється під час вирощування загальнодержавних політичних або господарських проектів, є вищий ступінь культурного та інституційного різноманіття регіонів країни. Принцип такого вирощування полягає у звичайній дії механізмів самоорганізації суспільства: ринку, громадянських організацій, політичних партій. Наприклад, магазин, який є найкращим в умовах певного мікрорайону, може еволюціонувати спочатку у районну мережу магазинів, потім — у регіональну, потім — у національну, та, таким чином, соціальною системою буде реалізовано один з багатьох можливих варіантів побудови торгівельної інфраструктури країни. Чим суттєвішим буде внутрішнє різноманіття України, тим більший вибір проектів отримає суспільство та, як наслідок, вищу вірогідність реалізувати найкращій з усіх можливих. Таким чином, перехід до цивілізаційної форми державного устрою та впровадження принципу субсидіарності значно покращить реалізацію державних програм, забезпечить вчасність прийняття рішення щодо дрібних проблем та підвищить вірогідність реалізації саме найкращих з усіх гіпотетично можливих широкомасштабних проектів.
Отже, ми розглянули, яким чином реалізація проекту слов’янської держави надасть Україні три конкурентні переваги: здатність до самостійного технологічний прогресу, перспективу територіального розширення та досконалішу організаційну систему. Тепер можна перейти до внутрішніх недоліків вітчизняного політико-економічного організму, які є ознакою виродження чотирьохрівневої форми державної організації: нестабільності інститутів та конфлікту економічно-культурних інтересів регіонів. Спочатку спробуємо пояснити вищезгадану кризу за допомогою розробленої автором моделі циклічного розвитку систем [2, с. 26-36]. Добре відоме явище уривчастості еволюції краще за все описує твердження Ортеги-і-Гассета: «Реалістичніше вважати, що не буває надійного прогресу, немає такого піднесення, якому б не загрожували занепад та виродження». Зараз ми розглянемо суперцикли тривалістю 1300-1500 років, природу яких буде пояснено через цикли Кондратьєва (45-60 років). Гарним прикладом суперциклу є доба Античності, що тривала від розповсюдження полісної (регіональної, трирівневої) форми державного устрою (8 ст. до н. е.) до занепаду Римської імперії (5 ст. н. е.). Наступний суперцикл почався з масового переходу до сучасної (чотирьохрівневої) форми суспільного організму, криза якої поступово розгортається, як мінімум, впродовж останнього століття. Довгі хвилі М. Кондратьєва, механізм яких ми не розглядатимемо в цьому поясненні, пов’язані з менш радикальними змінами суспільного організму: появою нових галузей, розповсюдженням інших «правил гри», зрушеннями у масовій культурі. Кожен шістдесятирічний цикл призводить до переміщення епіцентру розвитку до нового регіону: 3-тя хвиля – до штату Нью-Йорк, 4-та хвиля – до штату Мічиган, 5-та – до штату Каліфорнія. Цілком реалістичним виглядає твердження, що поява в країні нової галузі потребує виникнення відповідного регіонального кластеру або кластерів, тобто спеціалізацією одного чи декількох регіонів на даному різновиді господарської діяльності. Тут варто зазначити три важливих факти. По-перше, в одній області можна створити обмежену кількість ефективних господарський кластерів. По-друге, культурні та інституційні особливості етносу накладають певні обмеження на можливість ефективної спеціалізації його регіонів, оскільки, наприклад, важко уявити область в Індії, де значна частина підприємств займається виробництвом товарів з яловичини. По-третє, до одного етносу можна віднести обмежену кількість регіонів: не існує однієї китайської мови [3], так само, як не існує однієї романської мови. На початку сучасного суперциклу зростання спеціалізації регіонів з кожною наступною осідланою хвилею Кондратьєва було цілком можливим в межах одного етносу, але згодом етноси всіх країн стали нездатними засвоювати додаткові галузі. Далі події розвивалися двома шляхами: або держава починала активно торгувати з іншими країнами, або диференціація її регіонів виходила за межі етносу. Суттєвими недоліками першого вибору була постійна загроза нечесної гри з боку торгівельного партнера та збитки від протекціоністських війн, а другого – нестабільність соціальних інститутів (правил гри) та постійні культурно-господарські конфлікти. В нашій теорії цим двом шляхам розгортання кризи відповідають два способи виходу з неї: інтеграція тісно пов’язаних торгівлею націй в один організм та трансформація імперії. Вищерозглянуті варіанти занепаду національної державності не були взаємовиключними, але Європа здебільшого пішла по першому шляху еволюційного процесу, а Китай, Росія та Україна – по другому. Найменше за всі країни світу така криза зачепила США: останнє сторіччя вони мали достатньо великий для самозабезпечення внутрішній ринок та порівняно мало суперечностей між штатами. Треба зауважити, що культурні відмінності між регіонами в США є меншими, ніж в Україні, бо середньостатистичний громадянин з Міссісіпі (найбільш «темношкірого» штату) вписується в американську культуру набагато краще, ніж середньостатистичний житель Донбасу в українську. Таким чином, оскільки національна держава потребує етнічної спорідненості регіонів, то отримана в спадок від СРСР надмірна диференціація областей, яка лише посилюватиметься внаслідок періодичного ускладнення галузевої структури економіки, породжує в Україні глибоку політичну, культурну та економічну кризу.
Тепер ми можемо розглянути один з наслідків такого надлишкового різноманіття регіонів: проблему нестабільності соціальних інститутів, яка є основною причиною української корупції та негативного відбору. Цілком вірогідно, що у читача виникне питання: «А яке відношення мають мовні відмінності між областями України до нестійких суспільних правил гри (законодавства, моралі, неформальних норм ведення бізнесу і т. ін.)?». Тут треба зазначити, що мова є лише однією з багатьох граней життя соціуму, таких як культура, господарські відносини та, що дуже важливо, соціальні інститути. Кожен етнос має своє розуміння того, якими повинні бути правила гри у суспільстві. Але особливість національної форми державного устрою в тому, що для всіх регіонів країни етнічні культурні цінності та соціальні інститути повинні бути однаковими. Це не є проблемою для моноетнічної Польщі, в якій жоден регіон не надає цілковитої переваги якийсь одній партії, але в нас під час виборів завжди спостерігається зовсім інша картина [4]. Основною характеристикою кризи національної державності в РФ та Україні є наявність проблем, які не можуть бути ефективно вирішені на жодному рівні владної ієрархії. Якщо їх делегувати обласним адміністраціям, то отримаємо федералізм, а поки їх вирішує центр – маємо надмірну централізацію або авторитаризм. Національний уряд України в багатьох випадках змушений приймати рішення з тих питань, з яких неможливо досягти згоди. За таких умов майже кожні Всеукраїнські вибори призводять до кардинальної зміни державних законів, напряму зовнішньої політики, ідеологічної та культурної пропаганди, домінуючої моралі та релігії, правил ведення бізнесу. Першим негативним наслідком такої нестабільності є корупція. Перед тим, як нова соціальна норма ефективно запрацює, вона повинна пройти через етап нехтування та невизнання. До того, як стане загальноприйнятою культурна цінність, вона має перерости стадію вульгарної популяризації. Будь-який інститут для свого розвитку потребує сприятливих умов. Але правила гри в Україні ані цих умов, ані часу на становлення не мають: їх впровадження супроводжується саботажем з боку сили, яка цього разу програла на виборах та замінить ці інститути одразу після того, як прийде до влади. А невідлагоджені закони та слабкі моральні норми – хіба це не найсприятливіші умови для вирощування корупції? Друга хвороба, що також породжена нестабільністю інститутів, - це негативний відбір. Політичного діяча, який має чітко визначені ідеологічні переконання та ясно сформульовану програму дій, буде знято з посади одразу після чергової зміни державного курсу на 180°. Зрозуміло, що в подібній системі виживають та досягають успіху здебільшого урядовці з аморфною ідеологічною позицією та невизначеним планом дій. Але той факт, що український політикум – це фабрика, яка в промислових масштабах виготовляє брехунів та підлабузників, є лише однією складовою явища негативного відбору. Ще однією складовою є комплекс із двох взаємопов’язаних проблем: наявності гігантського тіньового сектору та майже повної відсутності інновацій. За умови нестабільності інститутів єдиною стратегією виживання у бізнесі є приховування своєї діяльності від уряду та підкуп чиновників, бо часта зміна правил гри робить практично неможливим приведення підприємства у відповідність до всіх норм. Цілком логічно, що, по-перше, замкнена на собі та законспірована господарська система є недостатньо гнучкою ані для імітації закордонних інновацій, ані для створення власних. По-друге, інвестиції в інновації в українських реаліях є елементарно невигідними, бо найбільший прибуток підприємству приносить вкладання грошей у підкуп влади та просування власних політичних партій. Зрозуміло, що доки постійна зміна правил гри буде стимулювати підприємців використовувати вищезазначену стратегію, ми не побачимо жодних суттєвих нововведень. Таким чином, надмірна для національної політичної системи диференціація областей призводить до нестабільності інститутів та, як наслідок, до корупції, негативного відбору, тіньової економіки, відсутності інновацій. Навіть якщо єдиним ефектом побудови цивілізаційної державу буде подолання цих чотирьох потворних явищ, то всі витрачені на трансформацію зусилля виправдають себе.
Ще одним небезпечним дітищем надлишкового різноманіття областей є відмінність господарсько-культурних інтересів різних груп регіонів, яка спричинює руйнівні конфлікти та нехтування спільними цінностями. Кожен етнос має індивідуальну культуру та, за наявності відповідного рівня розвитку, схильний формувати цілісну мережу економічних відносин. Зрозуміло, що оскільки існує певна сукупність споріднених культурно та пов’язаних господарськими зв’язками регіонів, то вона має і свої інтереси. Проблема полягає в тому, що на території України є, як мінімум, три такі сукупності та їх інтереси значною мірою взаємовиключні. Реальну наявність такої внутрішньої суперечливості гарно демонструють результати опитування КМІС за 2004 рік стосовно лінгвоетнічного складу електорату [5, с. 10]. Зрозуміло, що дана ситуація в країні призводить до нескінченної холодної війни з руйнівними наслідками. Після того, як одна з фінансово-промислових груп отримує важелі влади, вона починає діяти за принципом «Своїм – все, а чужим – по закону». Внаслідок конфлікту банкротують успішні та перспективні бізнеси, постійно відбуваються рейдерські захоплення, підтримується грабіжницька система оподаткування, громадяни втрачають роботу. Більше за все від свавілля панівного клану страждає малий та середній бізнес - головне джерело радикальних інновацій. Чимало шкоди країні завдають також внутрішні міжетнічні конфлікти. В національній державі етнос може зберегти свої культурні особливості лише нав’язавши їх регіонам з іншою культурою. Це не є проблемою, коли існує потужна титульна народність, яка здатна легко поглинути сусідів. Але якщо такої народності немає або культурна уніфікація неможлива без спрощення галузевої структури економіки, то протистояння етносів набуває хронічного характеру: нищаться культурно-історичні пам'ятки, постійно переписується історія, змінюються національні герої, паплюжаться мови. За сучасної системи не дивно, що велика кількість відмінностей у господарських та культурних інтересах змушує населення забути про спільні, суперетнічні цінності. Українська політика є дуже залежною від впливу іноземних держав, бо за допомогу в передвиборчій «холодній війні» політико-бізнесові клани згодні поступитися національними багатствами. Найкращі бійці гинуть у рейдерських сутичках, а наша хвора на «дідівщину» армія є цілковитим посміховиськом. Культурна ворожнеча настільки виснажує слов'ян в Україні, що вони стають нездатними асимілювати іммігрантів, які взагалі належать до інших цивілізацій та зовсім не переймаються інтересами титульного суперетносу. Це призводить, в свою чергу, до поширення расистських поглядів та екстремістських рухів. Але оскільки маргіналізовані праві гуртки нездатні впоратися з іноземними фашистськими і кримінальними угрупованнями, вони виплескують злість на слов’ян з татарськими, семітськими, африканськими чи китайськими коренями або на звичайних туристів. Знесилені внутрішньою боротьбою слов’янські етноси не мають жодного імунітету проти культурної експансії Заходу. Таким чином, криза національної форми державного устрою дуже боляче вдарила по Україні: ми нищимо себе у внутрішніх конфліктах та зраджуємо спільні цінності. Але та ж криза, що поступово вбиває нас, дає нашому суспільству шанс та стимул перейти на вищу сходинку еволюції.
Отже, ми щойно розглянули причину занепаду політичної системи України та його прояви, які покликана подолати трансформація: корупцію, свавілля влади, відсутність інновацій, «холодну війну» між об’єднаннями областей, нехтування спільними інтересами. Ще раніше ми дослідили конкурентні переваги цивілізаційної держави: здатність до самостійного технологічний прогресу, перспективу територіального розширення та досконалішу систему прийняття рішень. Але, можливо, існує ефективніший шлях вилікувати вищезазначені хвороби та здобути такі переваги? Шість найбільш значущих альтернатив трансформації України у цивілізаційну державу можна умовно поділити на три групи: радикальні, популярні та консервативні. Почнемо з перших. Радикальними проектами є федералізм, тоталітаризм та сепаратизм. Федерація – це дуже неоднозначне явище, вона може бути як проміжним етапом формування молодої унітарної національної держави з декількох політичних утворень, так і початком розпаду старої національної держави. Невпинне ускладнення галузевої структури економіки може як зупинити процес об’єднання міст-держав в унітарну національну державу (наприклад, США) так і пришвидшити розвал на окремі «князівства» старіючого державного організму (наприклад, РФ до 2000 року). Та ж періодична зміна технологічних укладів може призвести і до поступового об’єднання декількох чотирьохрівневих держав спочатку у конфедерацію, потім у федерацію, а потім – в унітарну цивілізаційну державу. Початком подібних процесів у Європі можна вважати інтеграцію етнічно споріднених незалежних королівств в п'ятирівневу Германську імперію, приблизно в ті ж часи відбувалося поступове формування Канадської федерації, сьогодні шляхом наднаціонального об'єднання активно йде ЄС. Треба зауважити, що ідеалу моноетнічної нації більш-менш відповідає Польща, але сьогодні ще немає прикладу досконалого цивілізаційного утворення. Єдине, що можна сказати про сучасну Германію – вона вже не є класичною нацією, а про її землі – вони ще не є повноцінними націями. Рано чи пізно європейські процеси інтеграції та «визрівання» етнічної свідомості федеративних одиниць сучасних політичних націй призведуть до формування суперетнічної унітарної держави (однієї чи декількох). Але навіщо робити в Україні п'ятирівневу федерацію, якщо все одно ми повинні прийти до соборності, до унітаризму вищого порядку? Набагато краще поступово делегувати адміністраціям об'єднань областей повноваження до того моменту, доки система не досягне золотої середини між централізацією та децентралізацією. Якщо створення п'ятирівневої федерації є недоцільним, то чотирьохрівневої – небезпечним. Перетворення областей України в аналог американських штатів дійсно суттєво зменшить руйнівні наслідки надмірної диференціації. Але рух еволюції технологічних укладів зупинити неможливо, тому через півстоліття ситуація в країні буде вимагати вже конфедеративного устрою. За такого вибору на нас, рано чи пізно, чекатиме розкол, окупація та асиміляція, оскільки будь-яка федералізація передбачає зниження здатності протистояти агресивним сусідам, проводити ефективну зовнішню політику, забезпечувати внутрішню торгівлю. Окрім цього, партія, яка керує в Україні та представляє інтереси декількох споріднених регіонів, завжди виступатиме за унітарність. Чому? Бо інакше в неї не вийде висмоктати ресурси з опозиційних областей та повернути витрачені на вибори кошти. Таким чином, американський варіант федералізму є лише способом відстрочити крах нашої держави, для впровадження в Україні європейського варіанту немає жодних підстав, обидва варіанти є небезпечними через загрозу агресивних дій сусідів та не можуть бути здійсненними жодною з сучасних українських сил.
Отже, вирішити проблему надлишкового для національного устрою різноманіття регіонів шляхом трансформації в Сполучені Області України не вийде. Але, можливо, варто просто знищити таке різноманіття? Уніфікувати країну? Піти шляхом Третьої Династії Ура, легістів, італійських фашистів? Шляхом прихованої диктатури, яким з 2000 року йде РФ? Але тоталітаризм також є лише тимчасовим вирішенням даної проблеми, він руйнує механізми самоорганізації суспільства та є практично нездійсненним в українських реаліях. Трансформаційні та інтеграційні процеси почали потужно розгортатися ще, як мінімум, одне століття тому: Російська Імперія спробувала перетворитися у цивілізаційне політичне утворення шляхом комуністичної революції, а федерація етнічно споріднених германських князівств та чотирьохрівневих держав – в унітарний Третій Рейх. Важливим є той факт, що обидві соціалістичні ідеології ґрунтувалися на еволюційній картині світу, яка є вищою за механістичний погляд на будову Всесвіту. Але формаційний підхід розглядав розвиток суспільства лише з точки зору його класової структури, а соціальний дарвінізм зводив опис суспільної еволюції до біологічної. Жодна з цих теорій не враховувала належним чином культурну та інституційну спорідненість як основний фактор державотворення. Здебільшого саме тому обидва соціалістичні проекти провалилися: вони не змогли віднайти культурні та інституційні цінності, які були б спільними для українців, білорусів, поляків і литовців або для швабів, французів, австрійців і шведів. Комуністична політика підміни етнічної ідентичності партійною та прихована за нею русифікація, спроба націонал-соціалістів втиснути різні (хоч і споріднені) народи в одну етнонацію, практика уніфікації громадян, придушення внутрішнього різноманіття за допомогою централізованої економіки – все це потребувало тоталітарного устрою, значного зниження ефективності господарської спеціалізації областей. Обмежена кількість ефективних галузей не є проблемою, якщо країна бере активну участь у міжнародному поділі праці та глобальних інтеграційних процесах, але авторитарні режими зазвичай мають закриті економіки. А оскільки технологічний прогрес є невпинним та міжнародна конкуренція вимагає розвитку, то зростання міжрегіональних протиріч рано чи пізно призводить до соціального вибуху, до розпаду централізованої держави. Наступним недоліком тоталітаризму є відсутність (нерозвиненість) механізмів самоорганізації. Це призводить до негнучкості суспільства, розростання бюрократичного апарату та поступового зникнення підприємливості у населення. Останній наслідок дуже згубний для країни, бо проактивний середній клас з незалежним мисленням є основним джерелом оновлення еліти, а нестача «свіжої крові» досить швидко спричинює виродження прошарку керівників. Замість того, щоб концентруватися на створенні можливості для впровадження підприємцями радикальних інновацій, які забезпечать гарну роботу соціальних ліфтів, тоталітарні уряди проводять політику рівномірного розподілу доходів. А оскільки це послаблює конкуренцію та матеріальну відповідальність за кінцевий результат, то нормою рано чи пізно стають дерибан і корупція. Окрім вищеперерахованих недоліків, проект тоталітарної держави дуже важко здійснити на теренах України, бо він потребує цілковитої перемоги однієї з ворогуючих сторін та ліквідації всіх інших. Це не вдавалося жодному політико-бізнесовому клану за всю історію незалежної України, бо всі значущі партії представляють інтереси різних регіональних альянсів, сили яких є майже рівними. Отже, тоталітаризм рано чи пізно вибухає зсередини, централізація уповільнює розвиток економіки та патова ситуація на українській політичній арені перешкоджатиме владі впровадити диктатуру.
Третім радикальним проектом, на якому ми не будемо зупинятися дуже довго, є сепаратизм. До основних недоліків федералізму: слабкості перед зовнішнім впливом та відсутності провладних стейкхолдерів, він додає ще руйнівні наслідки від розірвання господарських зв'язків. Щоб зрозуміти небезпеку сепаратистських тенденцій варто лише згадати сумні наслідки розпаду Київської Русі. Перетворення на колонії азійської держави – найгірша трагедія, яка може статися з нашою країною. Окрім цього, незважаючи на всі внутрішні суперечності, всі області України є частиною однією еконономічно-культурної мережі, тож розкол буде дуже болісним для будь-якої з частин країни. Як і у випадку федералізму, сепаратистські тенденції ніколи не підтримає провладна партія. Отже, сепаратизм є проектом небезпечним, неприємним та, без зовнішньополітичного втручання, нездійсненним.
Отже, всі радикальні проекти лише тимчасово вирішують внутрішні проблеми та мало допомагають нам у досягненні зовнішньополітичних цілей. Окрім того, вони не цікавлять більшість населення. Можливо, найкраще рішення знаходиться серед популярних альтернатив? Тоді нам варто розглянути проекти входження української національної держави до Європейського або Митного Союзу. Почнемо з ЄС. Спочатку ми спробуємо зрозуміти що об'єднує європейців, потім розглянемо їх сучасні проблеми, а наприкінці оцінимо шанси нашої нації стати складовою майбутньої європейської супердержави зважаючи на стан її економіки. Основа Європейського Союзу – це країни, які сповідають романо-германські цінності та об'єднані католицизмом. Нації ж східноєвропейської цивілізації сповідають православ'я (або греко-католицизм), ґрунтуються здебільшого на слов'янських (балто-слов'янських) цінностях та раніше входили до складу Радянського Союзу. На думку автора, між цими двома суперетносами занадто мало спільного для створення однієї ефективної соборної цивілізаційної держави. Як ми вже розглядали раніше, цілком вірогідно, що сучасні інтеграційні процеси в ЄС призведуть до формування унітарного п'ятирівневого політичного утворення з числа найбільш розвинених та споріднених між собою країн. Тоді Україні, щоб стати частиною цієї соборної романо-германської держави, необхідно провести «тотальну європеїзацію» шляхом впровадження радикальних реформ. Для початку, наприклад, зробити англійську мову другою державною. А оскільки популярність таких заходів серед українців є дуже низькою, то єдиною розумною довготерміновою метою вступу в ЄС може бути лише формування балто-слов’янського політичного утворення. Безсумнівно, цивілізаційна Україна досягне такої мети набагато вірогідніше, ніж сучасна політична нація з її патологічними суперечностями. Треба враховувати ще той факт, що нашому вступу в ЄС можуть завадити внутрішні проблеми Союзу. Незрозуміло, чи взагалі зможе ЄС виборсатися з фінансової кризи, в яку його затягнули PIGS (Португалія, Італія, Греція, Іспанія). Невідомо, чи буде Союз колись ще приймати нових членів, чи ні. Важко сказати, чи є в України реальні шанси стати частиною Єврозони, чи немає. Зрозуміло, що така невизначеність ставить під сумнів доцільність стратегії, яка орієнтується виключно на ЄС. Найголовнішою слабкістю проекту інтеграції української нації в Європейський Союз є відсутність достатньо розвиненої економіки: ВВП (за ПКС) на душу населення в Україні за 2011рік [6] складає 36% від аналогічного показника в Польщі [7]. Як ми вже розглянули, господарська діяльність України є неефективною через внутрішньосистемні проблеми. Отже, стратегія, орієнтована на вступ української нації до ЄС, вимагає впровадження проектів, які ми раніше позначили як радикальні. Тоталітарна влада спроможна принаймні тимчасово, вирішити внутрішні проблеми України, але в ЄС ніколи не приймуть країну з авторитарним режимом. Певною мірою оздоровити економіку здатен федералізм американського зразка, хоча РФ, вірогідно, скористається нашою внутрішньою роздробленістю для збільшення своєї території. Теоретично Західна Україна могла б відділитися від Центру та Сходу, щоб увійти до ЄС… у складі Польщі. Навряд чи Германія та Франція серйозно сприймуть претензії на європейськість від держави-уламка зі зруйнованою роз’єднанням економікою. Таким чином, вступ національної української держави до ЄС потребує дуже ризикованих радикальних реформ, подальший розвиток подій все одно вимагатиме від нас трансформації, а чи є в нас взагалі реальна можливість інтегруватися в Європейський Союз – невідомо.
Наступною популярною альтернативою проекту створення цивілізаційної держави на території України є вступ нашої нації до Митного Союзу. Спочатку ми розглянемо реальну сутність даної альтернативи, потім – зовнішньополітичні наслідки її впровадження, а наприкінці – вплив цього рішення на перспективи інноваційного розвитку. Якщо перекласти запрошення до Митного Союзу з формальної мови на реалістичну, воно автоматично перетворюється на пропозицію увійти до складу Російської Імперії. Погляди Леніна, який визнавав Україну самостійною нацією з правом на самовизначення, є виключенням для політикуму нашого східного сусіда. Російська еліта зазвичай розглядає Україну як частину своєї території. Будь-який експерт, знайомий з політичними реаліями, чудово розуміє, що справжня мета Москви полягає у висмоктуванні людських, фінансових та природних ресурсів з українських областей так само, як вона робить це з регіонами РФ. Тому, всупереч розповсюдженій думці, східноукраїнські олігархи дуже мало зацікавлені у союзі з РФ навіть за умови зниження ціни на газ, оскільки Донецьк має можливість суттєво впливати на політику Києва, а на політику Москви – анітрохи. Окрім цього, у випадку вступу в Митний Союз ЄС одразу скасує зону вільної торгівлі з Україною. За даними CIA [8] частка МС (Росії, Білорусі та Казахстану) у світовому валовому продукті за 2010 р. становила 2,6% , а частка Європейського Союзу – 26%. Смішно навіть порівнювати прибутки від безмитної торгівлі з Росією, Білоруссю, Казахстаном та переваги від створення ЗВТ з ЄС. Ще одним негативним наслідком входження України до Митного Союзу є суттєве зниження можливості провести прогресивні реформи та стати інноваційною державою. Всі члени МС є авторитарними країнами з високою корупцією і низькою економічною свободою. Малоймовірно, що хтось з Митного Союзу спробує найближчим часом перетворитися на суперетнічну державу, яка базується на принципі субсидіарності. Заради справедливості варто відзначити, що внутрішні суперечності все ж таки змусили Росію ввести рівень федеральних округів в адміністративну ієрархію. Але цей рівень не закріплено у конституції, адміністрація округу фактично не має суттєвих повноважень, територіальний поділ погано відображає реальні культурно-господарські зв’язки, а Москва з 2000 року проводить жорстку автократичну та етноцентричну політику. Так само, як існує принаймні «три України», РФ складається не менше, ніж з «семи Росій». Культуру, наприклад, Приволзького федерального округу дуже важко назвати різновидом російської етнічної культури (лише 67% населення – росіяни), але вона цілком вписується в межі слов’янського суперетносу. Центр РФ намагається придушити надлишкове для національного устрою різноманіття регіонів, що, в свою чергу, призводить до розростання бюрократії, корупції та відсутності комерціалізованих інновацій. Все це не було би проблемою, якби не пасивність населення. Росія – велика стара країна, яка буде нав’язувати консервативну політику іншим членам Митного Союзу. Тому рятівником слов’янського світу має стати молода Україна, яка повинна скористатися своєю незалежністю від РФ, щоб трансформуватися в потужну цивілізаційну державу, допомогти переродитися іншим країнам СНД та об’єднати всіх слов’ян в одне гармонійне політичне утворення. Таким чином, вступ української нації до Митного Союзу є поганим рішенням через колоніалістську політику Москви, втрату можливості торгувати з Європою та створення додаткових перешкод впровадженню кардинальних реформ.
Як ми розглянули, входження національної України до складу ЄС потребує від суспільства ризикованих та радикальних дій, які одразу зменшують популярність цієї альтернативи. Коли ж ми детальніше придивилися до пропозиції вступити до МС, вона також почала виглядати менш привабливо. Що ж, ані популярні альтернативи, ані радикальні не здатні одночасно вирішити внутрішні проблеми України та відповісти на зовнішні виклики. Залишилося ще коротко розглянути проект інтеграції України в одну моноетнічну націю, який традиційно пропагується українським політикумом. Спочатку ми визначимо чому повна інтеграція Сходу та Заходу є неможливою, потім – слабкості політики компромісу, а наприкінці – перспективи України за такої стратегії. Як ми розглядали раніше, еволюція на рівні хвиль Кондратьєва поступово призводить до зростання або торгівлі з іншими країнами, або внутрішнього різноманіття регіонів. Обидва наслідки означають кризу національної державності. Своє надлишкове різноманіття Україна отримала у спадок від СРСР, і ця внутрішня суперечливість сьогодні лише збільшується. Повністю інтегруватися в одне ціле у нас не виходить, оскільки таке культурно-інституційне злиття значно знизить ефективність багатьох регіональних кластерів, замінити продукцію яких імпортною ми наразі не можемо. А щоб можна було провести таке заміщення імпортом, Україні треба вступити до ЄС, куди нас не беруть через ті ж внутрішні проблеми. Після цього, щоб сплавити Схід та Захід в одне ціле, треба буде централізувати владні повноваження, що також не порадує західноєвропейців, та витратити на знищення надлишкового різноманіття величезну кількість ресурсів, яких у нас немає. Отже, маємо замкнене коло. Інтеграція Сходу та Заходу виявилася можливою лише в Центральній Україні. Завдяки цьому Центр здатен приймати компромісні рішення, але природа київських компромісів така, що вони однаково не подобаються як східним, так і західним областям. До того ж, політика «середньої температури по палаті» можлива лише за умови сильних позицій Центральної України, а коли вони слабнуть, то неодмінно починається чергова внутрішня «холодна війна». Якщо ж ми і далі будемо впроваджувати політику злиття «декількох Україн» в одну моноетнічну націю, то ми не просто назавжди втратимо шанс розвинутися, а ще й станемо привабливою здобиччю для більш прогресивних держав. Таким чином, повна інтеграція є неможливою, а політика компромісу здатна лише тимчасово підтримувати стабільність та у довгостроковій перспективі призведе до катастрофи.
Ми детально розглянули конкурентні переваги української цивілізаційної держави та внутрішні суперечності, які розв'язує трансформація. Жоден з шести альтернативних проектів: федералізму, диктатури, сепаратизму, входження національної держави Україна до ЄС чи до Митного Союзу, злиття областей в одну моноетнічну націю – не дає аналогічних результатів. Всі вони або пропонують тимчасове рішення внутрішніх проблем, або не відповідають на зовнішні виклики, або є нездійсненними. Чекати більше не можна,час вимагає від нас змін. Жодна з сучасних впливових владних еліт не здатна реалізувати цей проект: урядовець неспроможний змінити систему, яка його привела до влади. Ідея трансформації у державу вищого порядку повинна заволодіти народом України, стати нашою місією. Ми маємо створити нову еліту, нову ідентичність та нову ідеологію. Трансформація у цивілізаційну державу починається зі свідомості кожного громадянина: ми повинні визнати право будь якої області України на самобутність та унікальність. Всі регіони: Західної України, Східної, Центральної, Польщі, Росії, Білорусі – однаковою мірою є слов’янськими. Не мають жодного значення історичні події, що призвели до такої культурної та інституційної спорідненості, дійсно важливим є лише факт її наявності. Основою цивілізаційної держави стануть ті організації: політичні партії, музичні колективи, громадські рухи, школи духовного розвитку, гуртки письменників, підприємства та університети – які здатні втілити у життя принцип єдності у різноманітті. Україна знаходиться у глибокій політичній кризі, та єдиний шлях спасіння полягає у завзятому пошуку спільних цінностей, у творчому конструюванні кращих суспільних відносин і у створенні культури вищого порядку. Суспільство майбутнього вже народжується. Рух еволюції невпинний, і кожен з нас повинен зробити вибір: або пристосовуватися до змін, або бути провідником творчої сили Всесвіту.
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
1. http://www.eiu.com//public/topical_report.aspx?campaignid=DemocracyIndex2011
2. Жуленков О. Універсальний механізм циклічного розвитку економічних систем // Проблеми формування нової економіки ХХІ століття : матеріали ІV Міжнар. наук.-практ. конф., 22–23 груд. 2011 р. : у 8 т. – Дніпропетровськ : Біла К. О., 2011, том №1, стор. 26-36. http://confcontact.com/node/240
3. «What is the Chinese language?» // The Economist, 13th dec., 2011. http://www.economist.com/blogs/johnson/2011/12/chinese
4. Хмелько В. Через що політикам вдається розколювати Україну // Дзеркало тижня, 2006, №24, 24 червня. http://dt.ua/ARCHIVE/cherez_scho_politikam_vdaetsya_rozkolyuvati_ukrayinu-47092.html
5. Хмелько В. Динаміка рейтингів і соціальний склад електоратів В.Ющенка та В.Януковича у виборчій кампанії 2004 року // Політичний портрет України”, часопис фонду “Демократичні ініціативи”, вип.32, 2005, стор.13-25. http://www.kiis.com.ua/ua/publications/articles
6. http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2011/02/weodata/weorept.aspx?sy=2011&ey=2011&scsm=1&ssd=1&sort=country&ds=.&br=1&c=926&s=NGDPD%2CNGDPDPC%2CPPPGDP%2CPPPPC&grp=0&a=&pr.x=52&pr.y=10
7. http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2011/02/weodata/weorept.aspx?sy=2011&ey=2011&scsm=1&ssd=1&sort=country&ds=.&br=1&c=964%2C939%2C944&s=NGDPD%2CNGDPDPC%2CPPPGDP%2CPPPPC&grp=0&a=&pr.x=63&pr.y=6
8. https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/fields/2195.html#xx
Фінансова криза 2008 року подібно до неочікуваного удару дзенської палиці вказала на слабкість політичної системи України: серед усіх країн Східної Європи і Центральної Азії ми постраждали від глобальної рецесії найбільше. Вчитель на ім’я Економічна Депресія чітко нам говорить про те, що зміна державного устрою є дуже актуальною потребою для українського народу.
Ідея переходу країни на вищий рівень державної організації має глибокі історичні корені, вона знайшла своє відображення у працях М. Грушевського, М. Данилевського, М. Драгоманова та багатьох інших гігантів слов’янської політичної думки. Найяскравіший приклад практичного втілення проекту політичного утворення на основі цивілізаційних цінностей – Європейський Союз: країни Європи прямують шляхом побудови спільного уряду та поступової централізації влади в його руках. Але перейти до складнішої форми суспільної організації можна також шляхом створення в багатоетнічній державі об’єднань споріднених областей та поступового делегування їм повноважень центру. Обидва процеси ведуть до однієї мети: унітарної держави, яка відповідає принципу субсидіарності та має п’ятирівневу ієрархічну структуру: населений пункт, район, область (регіональний рівень), об’єднання культурно споріднених областей з тісними господарськими зв’язками (надрегіональний рівень), цивілізаційна держава.
Трансформація національної (чотирьохрівневої) централізованої України в цивілізаційну (п’ятирівневу) децентралізовану унітарну державу означає зміну всіх аспектів життя нашого суспільства, початок нового етапу його еволюції. У даній статті буде розглянуто три аргументи на користь того, що ідея створення слов’янської держави спроможна стати місією для всієї України. По-перше, побудова цивілізаційного політичного утворення – гідна відповідь на зовнішньополітичні виклики, які готує нам майбутнє. По-друге, перехід до вищої форми державного устрою забезпечить вирішення основних структурних проблем: тотальної корупції, тіньової економіки, відсутності інновацій, негативного відбору, рейдерства, міжкультурних конфліктів, нехтування спільними цінностями. По-третє, всі альтернативи вищезгаданому проектові або нездійсненні, або ведуть до політичної смерті у довготерміновій перспективі. Таким чином, проект побудови слов’янської держави – це єдина можлива відповідь на внутрішні та зовнішні виклики, яка вимагає від населення України кардинальної зміни всіх граней життя соціуму.
Після розгляду сутності даного проекту ми дослідимо спочатку екзогенні проблеми, які вирішує трансформація, потім ендогенні, а наприкінці перейдемо до значущих альтернатив перетворенню України у цивілізаційну (наднаціональну та суперетнічну) державу.
Отже, перехід соціуму на новий рівень розвитку є складним та багатоетапним процесом, який, окрім реформи територіально-адміністративного поділу, означає значні зміни у культурі суспільства, духовному житті громадян та свідомості кожного громадянина. Почнемо з більш матеріальних аспектів вищезазначеної трансформації: формування нового адміністративного рівня, децентралізація владних повноважень, узгодження сфер дії неформальних інститутів. Прикладами четвертого рівня територіально-адміністративного поділу з деякими застереженнями можна вважати провінції Китаю, федеральні землі ФРН, республіки СРСР, федеральні округи РФ та унітарні національні держави у складі ЄС. Треба зауважити, що запропонована у статті модель рівнів соціального організму не має в точності збігатись з територіально-адміністративним поділом усіх країн. Наприклад, у Франції першому рівню відповідають як комуни, так і кантони, а другий рівень розбитий на підрівень департаментів та підрівень округів. Ситуація в Україні вимагає створення саме нового рівня, а не розбиття вже існуючих. Відповідно до мети проекту, адміністративно-територіальна одиниця надрегіонального рівня повинна мати власний бюджет та невід’ємне право обирати керівництво шляхом голосування. Адміністрації таких одиниць мають діяти в межах компетенцій, які визначені центральною владою. Рішення про кількість надрегіональних утворень та їх склад має прийматися виключно на основі ґрунтовних наукових досліджень, демократичних переговорів між стейкхолдерами та обласних референдумів. У питанні зміни територіального устрою не можна покладатися лише на пропозиції окремих експертів, рішення обов’язково має бути колегіальним та всенародним. Єдина річ, яку сьогодні можна з впевненістю стверджувати, полягає у тому, що кількість надрегіональних утворень не може бути занадто великою. Немає сенсу створювати більше п’яти-шести об’єднань областей, але додатково можуть існувати окремі міста зі статусом надрегіонального утворення. У даній статті під субсидіарністю розуміється принцип, згідно з яким за вищими рівнями владної ієрархії повинні залишитися лише ті завдання, що не можуть бути ефективно виконані на нижчих рівнях. Тобто мета проекту вимагає від центрального керівництва України делегувати на нижчий рівень повноваження щодо тієї діяльності, яку надрегіональні адміністрації спроможні ефективно виконувати. Для забезпечення такої ефективності необхідна відповідальність територіальної одиниці за результати своєї господарської діяльності; розвиток місцевого самоврядування вимагає від уряду значно зменшити перерозподіл бюджетних коштів. Дана реформа адміністративно-територіального устрою має за мету сконцентрувати діяльність центральної влади на досягненні саме спільних для всіх областей цілей, на створенні та розвитку потрібних саме усім регіонам соціальних інститутів. Ця мета стосується не лише формальних інститутів, а ще й неформальних, оскільки українському суспільству потрібні прозорі та загальноприйняті правила гри у бізнесі та у політиці. Держава повинна сформувати сприятливе середовище для конструктивного діалогу між регіональними елітами. Таким чином, перехід на вищу сходинку еволюції вимагає від України створення нового територіально-адміністративного рівня, децентралізації державної влади та вирощування прийнятних для всіх областей інститутів.
Після огляду матеріальних аспектів трансформації у слов’янську державу нам варто визначити загальні риси ідеальних: культури, духовності, картини світу та свідомості громадянина. Перехід України до суперетнічної парадигми має на меті закріпити за урядом завдання зберегти та розвивати саме ту культуру, яка є спільною для українців, росіян, білорусів, поляків, чехів та інших слов’ян. Питання, пов'язані з розвитком етнічних культур, повинні бути делеговані на рівень об’єднань областей. Зрозуміло, такий крок дасть потужний поштовх процесам етногенезу, які до цього стримувалися компромісною культурною політикою уряду. Трансформація також згодом призведе до формування нової надетнічної культури, яку можна назвати загальнослов’янською. Треба зауважити, що зміни, які сьогодні приводять до формування на міжнародній арені наднаціональних держав, не обмежуються лише культурою. Півтори тисячі років тому відбувався перехід від античної форми державного устрою до сучасної: поліси та князівства об'єднувалися, а імперії трансформувалися в соціальні організми вищого порядку. Цей період тісно пов'язаний з поширенням Християнства, Буддизму, Ісламу. Аналогічно, сьогодні виникає величезна кількість нових релігійних рухів, психотерапевтичних клубів та організацій особистісного зростання. Більшість із них зникає протягом найближчих десяти років, але на їхнє місце швидко приходять інші. І це не дивно, оскільки існує потужний запит з боку суспільства на школи духовного розвитку, які знаходяться в гармонії з наукою та сприяють сучасним інтеграційним і трансформаційним процесам. Значних змін сьогодні зазнає і сама наукова картина світу: вона стає системною, еволюційною, нелінійною, інтегральною. Безсумнівно, нова епоха вимагає від нашого суспільства, окрім реформи територіально-адміністративного устрою, суттєвих перетворень у сферах науки та духовності. Також неможливе існування повноцінної цивілізаційної держави без наявності у її населення екологічної та постконвенційної етики, інтегрально-аперспективного мислення, суперетнічної ідентичності. Таким чином, проект слов'янської держави передбачає революційні зміни у культурі, духовності, науці та свідомості громадян України.
Після розгляду основних матеріальних та ідеальних аспектів даного проекту ми переходимо до зовнішньополітичних задач, які вирішує трансформація. Тож як саме створення цивілізаційного політичного утворення допоможе Україні досягти успіху на світовій політичній арені? Відповідь є досить очевидною, оскільки належність до авангарду суспільно-організаційної еволюції забезпечує такі конкурентні переваги: здатність до самостійного технологічного прогресу, перспективу територіального розширення та більш досконалу організаційну систему. Розглянемо всі три з них, починаючи з розвитку технологій. Еволюція є нелінійним процесом, її шлях у різний спосіб можна розбити на етапи, на певні кроки. Кожен наступний етап розвитку Всесвіту призводить до появи нових систем, що включають в себе ті системи, які виникли у попередніх епохах, у вигляді елементів: молекули складаються з атомів, клітини – з молекул, організми – з клітин, а суспільства – з організмів. В будь яку історичну епоху завжди існував авангард еволюції, який був рушійною силою змін на планеті, та пасивна більшість, яка лише пристосовувалася до цих перемін. Слов'янська держава стоїть на вищому за національний щаблі розвитку соціуму: цивілізаційне політичне утворення включає в себе нації як елементи, суперетнос складається з окремих етносів, мовна група містить у своєму складі окремі мови. Сьогоденне розгортання трансформаційних та інтеграційних процесів свідчить про те, що скоро авангардом еволюції стануть саме цивілізаційні держави (наприклад, Китай та ЄС). Необхідність відповідної суспільної організації для створення та впровадження передових технологій доводиться просто: не існує мавпячої зграї, яка б винайшла колесо. Аналогічно, немає інноваційних виробництв у сучасних країнах з феодальними ладом. Треба зауважити, що авангардного державного устрою з відповідним рівнем культурного розвитку недостатньо для лідерства у технологічних перегонах. Ця першість знову і знову потребує від народу певної пасіонарності, творчого руйнування старих інститутів та виробничих рутин. Як ми бачимо на прикладі історії США, таке періодичне національне самоподолання винагороджується правом експортувати в інші країни разом з товарами свою культуру, фінансовою владою над світовою економікою та військовою міццю. Таким чином, здатність вирощувати передові технології є винагородою за наявність авангардного державного устрою.
Друга конкурентна перевага, яка виникає внаслідок трансформації у цивілізаційну державу, – це можливість територіального розширення. Після вищезазначеної трансформації збільшення території та чисельності населення країни значно полегшиться, оскільки набагато простіше об’єднатися на рівних правах з іншими державами, які побудовані на основі культурних цінностей слов’янських етносів, ніж намагатися за допомогою військового або політичного тиску поглинути інші народи. Області України повинні піти іншим шляхом, ніж зараз іде Москва в Росії: ми маємо замінити шовінізм та етноцентризм на загальнослов’янський ідеал єдності у різноманітті. Універсальний закон «система або розвивається, або деградує» застосовний і до форм політичної організації; тож якщо східнослов’янські автократичні національні держави (Росія та Білорусь) в довготерміновій перспективі не трансформуються у цивілізаційні (суперетнічні), то вони розпадуться на більш стійкі національні утворення. В першому випадку слов’янська держава на території України може злитися з іншими аналогічними слов’янськими державами, а в другому – на рівних правах залучити до державної структури достатньо розвинені з новостворених моноетнічних держав. Якщо ж об’єднання з Росією та Білоруссю виявиться неможливим, то потужна українська цивілізаційна держава може легко вступити в ЄС та стати центром тяжіння для західнослов’янських та балтійських націй. Можливо, Європейський Союз коли-небудь стане унітарним політичним утворенням, а Україна забезпечить собі безпечне майбутнє як його частка, хоча й ціною втрати культурно-інституційної самобутності. Такий крок варто розглядати як альтернативу стратегії загальнослов’янського об’єднання, як певний запасний план. Але цілком вірогідно, що інтеграційні процеси у Європі закінчаться формуванням романо-германської супердержави з числа найбільш розвинених та споріднених націй, а інші країни-члени ЄС просто стануть її сателітами. В такому випадку Україна може ініціювати побудову слов’янської (балто-слов’янської) держави на базі Європейського Союзу, до складу якої потім можна бути інтегрувати й інші країни, якщо вони будуть готові повністю і беззаперечно прийняти загальнослов’янські цінності. Отже, трансформація у цивілізаційний соціальний організм надає Україні, окрім запасного варіанту, три альтернативи територіального розширення: злиття з іншими аналогічними новоствореними слов'янськими державами, рівноправне залучення уламків дезінтегрованих східнослов’янських політичних націй, вступ в ЄС та подальша інтеграція українських надрегіональних утворень з балтійськими і західнослов’янськими націями в одну унітарну цивілізаційну державу.
Тепер перейдемо до третьої конкурентної переваги, яка з'явиться в України внаслідок реалізації проекту слов'янської держави: досконалішої організаційної системи за рахунок більшої відповідності принципу субсидіарності та складнішої структури соціального організму. Принцип субсидіарності, в розумінні автора, полягає у досягненні певної «золотої середини» між централізацією та децентралізацією. Будь-яке рішення можна представити у вигляді дерева: стовбуром буде його головна ідея, товстими гілками — окремі програми, а дрібним гіллям — плани щодо конкретних дій. Рішення занадто децентралізованого утворення зазвичай мають здорове “гілля ”, але слабкий “стовбур”, а занадто централізованого — потужний “стовбур”, але крихке “гілля”. Згідно з докладом «The Democracy Index 2011: Democracy under stress», який зробили експерти з Economist Intelligence Unit, Україна є напівавторитарним режимом [1]. Недорозвиненість місцевого самоврядування призводить до низької якості реалізації українських державних програм, а нестача повноважень адміністрацій територіальних одиниць – до поступового розвитку дрібних проблем у глобальні катастрофи. Другою сильною стороною цивілізаційного організму, яка проявляється під час вирощування загальнодержавних політичних або господарських проектів, є вищий ступінь культурного та інституційного різноманіття регіонів країни. Принцип такого вирощування полягає у звичайній дії механізмів самоорганізації суспільства: ринку, громадянських організацій, політичних партій. Наприклад, магазин, який є найкращим в умовах певного мікрорайону, може еволюціонувати спочатку у районну мережу магазинів, потім — у регіональну, потім — у національну, та, таким чином, соціальною системою буде реалізовано один з багатьох можливих варіантів побудови торгівельної інфраструктури країни. Чим суттєвішим буде внутрішнє різноманіття України, тим більший вибір проектів отримає суспільство та, як наслідок, вищу вірогідність реалізувати найкращій з усіх можливих. Таким чином, перехід до цивілізаційної форми державного устрою та впровадження принципу субсидіарності значно покращить реалізацію державних програм, забезпечить вчасність прийняття рішення щодо дрібних проблем та підвищить вірогідність реалізації саме найкращих з усіх гіпотетично можливих широкомасштабних проектів.
Отже, ми розглянули, яким чином реалізація проекту слов’янської держави надасть Україні три конкурентні переваги: здатність до самостійного технологічний прогресу, перспективу територіального розширення та досконалішу організаційну систему. Тепер можна перейти до внутрішніх недоліків вітчизняного політико-економічного організму, які є ознакою виродження чотирьохрівневої форми державної організації: нестабільності інститутів та конфлікту економічно-культурних інтересів регіонів. Спочатку спробуємо пояснити вищезгадану кризу за допомогою розробленої автором моделі циклічного розвитку систем [2, с. 26-36]. Добре відоме явище уривчастості еволюції краще за все описує твердження Ортеги-і-Гассета: «Реалістичніше вважати, що не буває надійного прогресу, немає такого піднесення, якому б не загрожували занепад та виродження». Зараз ми розглянемо суперцикли тривалістю 1300-1500 років, природу яких буде пояснено через цикли Кондратьєва (45-60 років). Гарним прикладом суперциклу є доба Античності, що тривала від розповсюдження полісної (регіональної, трирівневої) форми державного устрою (8 ст. до н. е.) до занепаду Римської імперії (5 ст. н. е.). Наступний суперцикл почався з масового переходу до сучасної (чотирьохрівневої) форми суспільного організму, криза якої поступово розгортається, як мінімум, впродовж останнього століття. Довгі хвилі М. Кондратьєва, механізм яких ми не розглядатимемо в цьому поясненні, пов’язані з менш радикальними змінами суспільного організму: появою нових галузей, розповсюдженням інших «правил гри», зрушеннями у масовій культурі. Кожен шістдесятирічний цикл призводить до переміщення епіцентру розвитку до нового регіону: 3-тя хвиля – до штату Нью-Йорк, 4-та хвиля – до штату Мічиган, 5-та – до штату Каліфорнія. Цілком реалістичним виглядає твердження, що поява в країні нової галузі потребує виникнення відповідного регіонального кластеру або кластерів, тобто спеціалізацією одного чи декількох регіонів на даному різновиді господарської діяльності. Тут варто зазначити три важливих факти. По-перше, в одній області можна створити обмежену кількість ефективних господарський кластерів. По-друге, культурні та інституційні особливості етносу накладають певні обмеження на можливість ефективної спеціалізації його регіонів, оскільки, наприклад, важко уявити область в Індії, де значна частина підприємств займається виробництвом товарів з яловичини. По-третє, до одного етносу можна віднести обмежену кількість регіонів: не існує однієї китайської мови [3], так само, як не існує однієї романської мови. На початку сучасного суперциклу зростання спеціалізації регіонів з кожною наступною осідланою хвилею Кондратьєва було цілком можливим в межах одного етносу, але згодом етноси всіх країн стали нездатними засвоювати додаткові галузі. Далі події розвивалися двома шляхами: або держава починала активно торгувати з іншими країнами, або диференціація її регіонів виходила за межі етносу. Суттєвими недоліками першого вибору була постійна загроза нечесної гри з боку торгівельного партнера та збитки від протекціоністських війн, а другого – нестабільність соціальних інститутів (правил гри) та постійні культурно-господарські конфлікти. В нашій теорії цим двом шляхам розгортання кризи відповідають два способи виходу з неї: інтеграція тісно пов’язаних торгівлею націй в один організм та трансформація імперії. Вищерозглянуті варіанти занепаду національної державності не були взаємовиключними, але Європа здебільшого пішла по першому шляху еволюційного процесу, а Китай, Росія та Україна – по другому. Найменше за всі країни світу така криза зачепила США: останнє сторіччя вони мали достатньо великий для самозабезпечення внутрішній ринок та порівняно мало суперечностей між штатами. Треба зауважити, що культурні відмінності між регіонами в США є меншими, ніж в Україні, бо середньостатистичний громадянин з Міссісіпі (найбільш «темношкірого» штату) вписується в американську культуру набагато краще, ніж середньостатистичний житель Донбасу в українську. Таким чином, оскільки національна держава потребує етнічної спорідненості регіонів, то отримана в спадок від СРСР надмірна диференціація областей, яка лише посилюватиметься внаслідок періодичного ускладнення галузевої структури економіки, породжує в Україні глибоку політичну, культурну та економічну кризу.
Тепер ми можемо розглянути один з наслідків такого надлишкового різноманіття регіонів: проблему нестабільності соціальних інститутів, яка є основною причиною української корупції та негативного відбору. Цілком вірогідно, що у читача виникне питання: «А яке відношення мають мовні відмінності між областями України до нестійких суспільних правил гри (законодавства, моралі, неформальних норм ведення бізнесу і т. ін.)?». Тут треба зазначити, що мова є лише однією з багатьох граней життя соціуму, таких як культура, господарські відносини та, що дуже важливо, соціальні інститути. Кожен етнос має своє розуміння того, якими повинні бути правила гри у суспільстві. Але особливість національної форми державного устрою в тому, що для всіх регіонів країни етнічні культурні цінності та соціальні інститути повинні бути однаковими. Це не є проблемою для моноетнічної Польщі, в якій жоден регіон не надає цілковитої переваги якийсь одній партії, але в нас під час виборів завжди спостерігається зовсім інша картина [4]. Основною характеристикою кризи національної державності в РФ та Україні є наявність проблем, які не можуть бути ефективно вирішені на жодному рівні владної ієрархії. Якщо їх делегувати обласним адміністраціям, то отримаємо федералізм, а поки їх вирішує центр – маємо надмірну централізацію або авторитаризм. Національний уряд України в багатьох випадках змушений приймати рішення з тих питань, з яких неможливо досягти згоди. За таких умов майже кожні Всеукраїнські вибори призводять до кардинальної зміни державних законів, напряму зовнішньої політики, ідеологічної та культурної пропаганди, домінуючої моралі та релігії, правил ведення бізнесу. Першим негативним наслідком такої нестабільності є корупція. Перед тим, як нова соціальна норма ефективно запрацює, вона повинна пройти через етап нехтування та невизнання. До того, як стане загальноприйнятою культурна цінність, вона має перерости стадію вульгарної популяризації. Будь-який інститут для свого розвитку потребує сприятливих умов. Але правила гри в Україні ані цих умов, ані часу на становлення не мають: їх впровадження супроводжується саботажем з боку сили, яка цього разу програла на виборах та замінить ці інститути одразу після того, як прийде до влади. А невідлагоджені закони та слабкі моральні норми – хіба це не найсприятливіші умови для вирощування корупції? Друга хвороба, що також породжена нестабільністю інститутів, - це негативний відбір. Політичного діяча, який має чітко визначені ідеологічні переконання та ясно сформульовану програму дій, буде знято з посади одразу після чергової зміни державного курсу на 180°. Зрозуміло, що в подібній системі виживають та досягають успіху здебільшого урядовці з аморфною ідеологічною позицією та невизначеним планом дій. Але той факт, що український політикум – це фабрика, яка в промислових масштабах виготовляє брехунів та підлабузників, є лише однією складовою явища негативного відбору. Ще однією складовою є комплекс із двох взаємопов’язаних проблем: наявності гігантського тіньового сектору та майже повної відсутності інновацій. За умови нестабільності інститутів єдиною стратегією виживання у бізнесі є приховування своєї діяльності від уряду та підкуп чиновників, бо часта зміна правил гри робить практично неможливим приведення підприємства у відповідність до всіх норм. Цілком логічно, що, по-перше, замкнена на собі та законспірована господарська система є недостатньо гнучкою ані для імітації закордонних інновацій, ані для створення власних. По-друге, інвестиції в інновації в українських реаліях є елементарно невигідними, бо найбільший прибуток підприємству приносить вкладання грошей у підкуп влади та просування власних політичних партій. Зрозуміло, що доки постійна зміна правил гри буде стимулювати підприємців використовувати вищезазначену стратегію, ми не побачимо жодних суттєвих нововведень. Таким чином, надмірна для національної політичної системи диференціація областей призводить до нестабільності інститутів та, як наслідок, до корупції, негативного відбору, тіньової економіки, відсутності інновацій. Навіть якщо єдиним ефектом побудови цивілізаційної державу буде подолання цих чотирьох потворних явищ, то всі витрачені на трансформацію зусилля виправдають себе.
Ще одним небезпечним дітищем надлишкового різноманіття областей є відмінність господарсько-культурних інтересів різних груп регіонів, яка спричинює руйнівні конфлікти та нехтування спільними цінностями. Кожен етнос має індивідуальну культуру та, за наявності відповідного рівня розвитку, схильний формувати цілісну мережу економічних відносин. Зрозуміло, що оскільки існує певна сукупність споріднених культурно та пов’язаних господарськими зв’язками регіонів, то вона має і свої інтереси. Проблема полягає в тому, що на території України є, як мінімум, три такі сукупності та їх інтереси значною мірою взаємовиключні. Реальну наявність такої внутрішньої суперечливості гарно демонструють результати опитування КМІС за 2004 рік стосовно лінгвоетнічного складу електорату [5, с. 10]. Зрозуміло, що дана ситуація в країні призводить до нескінченної холодної війни з руйнівними наслідками. Після того, як одна з фінансово-промислових груп отримує важелі влади, вона починає діяти за принципом «Своїм – все, а чужим – по закону». Внаслідок конфлікту банкротують успішні та перспективні бізнеси, постійно відбуваються рейдерські захоплення, підтримується грабіжницька система оподаткування, громадяни втрачають роботу. Більше за все від свавілля панівного клану страждає малий та середній бізнес - головне джерело радикальних інновацій. Чимало шкоди країні завдають також внутрішні міжетнічні конфлікти. В національній державі етнос може зберегти свої культурні особливості лише нав’язавши їх регіонам з іншою культурою. Це не є проблемою, коли існує потужна титульна народність, яка здатна легко поглинути сусідів. Але якщо такої народності немає або культурна уніфікація неможлива без спрощення галузевої структури економіки, то протистояння етносів набуває хронічного характеру: нищаться культурно-історичні пам'ятки, постійно переписується історія, змінюються національні герої, паплюжаться мови. За сучасної системи не дивно, що велика кількість відмінностей у господарських та культурних інтересах змушує населення забути про спільні, суперетнічні цінності. Українська політика є дуже залежною від впливу іноземних держав, бо за допомогу в передвиборчій «холодній війні» політико-бізнесові клани згодні поступитися національними багатствами. Найкращі бійці гинуть у рейдерських сутичках, а наша хвора на «дідівщину» армія є цілковитим посміховиськом. Культурна ворожнеча настільки виснажує слов'ян в Україні, що вони стають нездатними асимілювати іммігрантів, які взагалі належать до інших цивілізацій та зовсім не переймаються інтересами титульного суперетносу. Це призводить, в свою чергу, до поширення расистських поглядів та екстремістських рухів. Але оскільки маргіналізовані праві гуртки нездатні впоратися з іноземними фашистськими і кримінальними угрупованнями, вони виплескують злість на слов’ян з татарськими, семітськими, африканськими чи китайськими коренями або на звичайних туристів. Знесилені внутрішньою боротьбою слов’янські етноси не мають жодного імунітету проти культурної експансії Заходу. Таким чином, криза національної форми державного устрою дуже боляче вдарила по Україні: ми нищимо себе у внутрішніх конфліктах та зраджуємо спільні цінності. Але та ж криза, що поступово вбиває нас, дає нашому суспільству шанс та стимул перейти на вищу сходинку еволюції.
Отже, ми щойно розглянули причину занепаду політичної системи України та його прояви, які покликана подолати трансформація: корупцію, свавілля влади, відсутність інновацій, «холодну війну» між об’єднаннями областей, нехтування спільними інтересами. Ще раніше ми дослідили конкурентні переваги цивілізаційної держави: здатність до самостійного технологічний прогресу, перспективу територіального розширення та досконалішу систему прийняття рішень. Але, можливо, існує ефективніший шлях вилікувати вищезазначені хвороби та здобути такі переваги? Шість найбільш значущих альтернатив трансформації України у цивілізаційну державу можна умовно поділити на три групи: радикальні, популярні та консервативні. Почнемо з перших. Радикальними проектами є федералізм, тоталітаризм та сепаратизм. Федерація – це дуже неоднозначне явище, вона може бути як проміжним етапом формування молодої унітарної національної держави з декількох політичних утворень, так і початком розпаду старої національної держави. Невпинне ускладнення галузевої структури економіки може як зупинити процес об’єднання міст-держав в унітарну національну державу (наприклад, США) так і пришвидшити розвал на окремі «князівства» старіючого державного організму (наприклад, РФ до 2000 року). Та ж періодична зміна технологічних укладів може призвести і до поступового об’єднання декількох чотирьохрівневих держав спочатку у конфедерацію, потім у федерацію, а потім – в унітарну цивілізаційну державу. Початком подібних процесів у Європі можна вважати інтеграцію етнічно споріднених незалежних королівств в п'ятирівневу Германську імперію, приблизно в ті ж часи відбувалося поступове формування Канадської федерації, сьогодні шляхом наднаціонального об'єднання активно йде ЄС. Треба зауважити, що ідеалу моноетнічної нації більш-менш відповідає Польща, але сьогодні ще немає прикладу досконалого цивілізаційного утворення. Єдине, що можна сказати про сучасну Германію – вона вже не є класичною нацією, а про її землі – вони ще не є повноцінними націями. Рано чи пізно європейські процеси інтеграції та «визрівання» етнічної свідомості федеративних одиниць сучасних політичних націй призведуть до формування суперетнічної унітарної держави (однієї чи декількох). Але навіщо робити в Україні п'ятирівневу федерацію, якщо все одно ми повинні прийти до соборності, до унітаризму вищого порядку? Набагато краще поступово делегувати адміністраціям об'єднань областей повноваження до того моменту, доки система не досягне золотої середини між централізацією та децентралізацією. Якщо створення п'ятирівневої федерації є недоцільним, то чотирьохрівневої – небезпечним. Перетворення областей України в аналог американських штатів дійсно суттєво зменшить руйнівні наслідки надмірної диференціації. Але рух еволюції технологічних укладів зупинити неможливо, тому через півстоліття ситуація в країні буде вимагати вже конфедеративного устрою. За такого вибору на нас, рано чи пізно, чекатиме розкол, окупація та асиміляція, оскільки будь-яка федералізація передбачає зниження здатності протистояти агресивним сусідам, проводити ефективну зовнішню політику, забезпечувати внутрішню торгівлю. Окрім цього, партія, яка керує в Україні та представляє інтереси декількох споріднених регіонів, завжди виступатиме за унітарність. Чому? Бо інакше в неї не вийде висмоктати ресурси з опозиційних областей та повернути витрачені на вибори кошти. Таким чином, американський варіант федералізму є лише способом відстрочити крах нашої держави, для впровадження в Україні європейського варіанту немає жодних підстав, обидва варіанти є небезпечними через загрозу агресивних дій сусідів та не можуть бути здійсненними жодною з сучасних українських сил.
Отже, вирішити проблему надлишкового для національного устрою різноманіття регіонів шляхом трансформації в Сполучені Області України не вийде. Але, можливо, варто просто знищити таке різноманіття? Уніфікувати країну? Піти шляхом Третьої Династії Ура, легістів, італійських фашистів? Шляхом прихованої диктатури, яким з 2000 року йде РФ? Але тоталітаризм також є лише тимчасовим вирішенням даної проблеми, він руйнує механізми самоорганізації суспільства та є практично нездійсненним в українських реаліях. Трансформаційні та інтеграційні процеси почали потужно розгортатися ще, як мінімум, одне століття тому: Російська Імперія спробувала перетворитися у цивілізаційне політичне утворення шляхом комуністичної революції, а федерація етнічно споріднених германських князівств та чотирьохрівневих держав – в унітарний Третій Рейх. Важливим є той факт, що обидві соціалістичні ідеології ґрунтувалися на еволюційній картині світу, яка є вищою за механістичний погляд на будову Всесвіту. Але формаційний підхід розглядав розвиток суспільства лише з точки зору його класової структури, а соціальний дарвінізм зводив опис суспільної еволюції до біологічної. Жодна з цих теорій не враховувала належним чином культурну та інституційну спорідненість як основний фактор державотворення. Здебільшого саме тому обидва соціалістичні проекти провалилися: вони не змогли віднайти культурні та інституційні цінності, які були б спільними для українців, білорусів, поляків і литовців або для швабів, французів, австрійців і шведів. Комуністична політика підміни етнічної ідентичності партійною та прихована за нею русифікація, спроба націонал-соціалістів втиснути різні (хоч і споріднені) народи в одну етнонацію, практика уніфікації громадян, придушення внутрішнього різноманіття за допомогою централізованої економіки – все це потребувало тоталітарного устрою, значного зниження ефективності господарської спеціалізації областей. Обмежена кількість ефективних галузей не є проблемою, якщо країна бере активну участь у міжнародному поділі праці та глобальних інтеграційних процесах, але авторитарні режими зазвичай мають закриті економіки. А оскільки технологічний прогрес є невпинним та міжнародна конкуренція вимагає розвитку, то зростання міжрегіональних протиріч рано чи пізно призводить до соціального вибуху, до розпаду централізованої держави. Наступним недоліком тоталітаризму є відсутність (нерозвиненість) механізмів самоорганізації. Це призводить до негнучкості суспільства, розростання бюрократичного апарату та поступового зникнення підприємливості у населення. Останній наслідок дуже згубний для країни, бо проактивний середній клас з незалежним мисленням є основним джерелом оновлення еліти, а нестача «свіжої крові» досить швидко спричинює виродження прошарку керівників. Замість того, щоб концентруватися на створенні можливості для впровадження підприємцями радикальних інновацій, які забезпечать гарну роботу соціальних ліфтів, тоталітарні уряди проводять політику рівномірного розподілу доходів. А оскільки це послаблює конкуренцію та матеріальну відповідальність за кінцевий результат, то нормою рано чи пізно стають дерибан і корупція. Окрім вищеперерахованих недоліків, проект тоталітарної держави дуже важко здійснити на теренах України, бо він потребує цілковитої перемоги однієї з ворогуючих сторін та ліквідації всіх інших. Це не вдавалося жодному політико-бізнесовому клану за всю історію незалежної України, бо всі значущі партії представляють інтереси різних регіональних альянсів, сили яких є майже рівними. Отже, тоталітаризм рано чи пізно вибухає зсередини, централізація уповільнює розвиток економіки та патова ситуація на українській політичній арені перешкоджатиме владі впровадити диктатуру.
Третім радикальним проектом, на якому ми не будемо зупинятися дуже довго, є сепаратизм. До основних недоліків федералізму: слабкості перед зовнішнім впливом та відсутності провладних стейкхолдерів, він додає ще руйнівні наслідки від розірвання господарських зв'язків. Щоб зрозуміти небезпеку сепаратистських тенденцій варто лише згадати сумні наслідки розпаду Київської Русі. Перетворення на колонії азійської держави – найгірша трагедія, яка може статися з нашою країною. Окрім цього, незважаючи на всі внутрішні суперечності, всі області України є частиною однією еконономічно-культурної мережі, тож розкол буде дуже болісним для будь-якої з частин країни. Як і у випадку федералізму, сепаратистські тенденції ніколи не підтримає провладна партія. Отже, сепаратизм є проектом небезпечним, неприємним та, без зовнішньополітичного втручання, нездійсненним.
Отже, всі радикальні проекти лише тимчасово вирішують внутрішні проблеми та мало допомагають нам у досягненні зовнішньополітичних цілей. Окрім того, вони не цікавлять більшість населення. Можливо, найкраще рішення знаходиться серед популярних альтернатив? Тоді нам варто розглянути проекти входження української національної держави до Європейського або Митного Союзу. Почнемо з ЄС. Спочатку ми спробуємо зрозуміти що об'єднує європейців, потім розглянемо їх сучасні проблеми, а наприкінці оцінимо шанси нашої нації стати складовою майбутньої європейської супердержави зважаючи на стан її економіки. Основа Європейського Союзу – це країни, які сповідають романо-германські цінності та об'єднані католицизмом. Нації ж східноєвропейської цивілізації сповідають православ'я (або греко-католицизм), ґрунтуються здебільшого на слов'янських (балто-слов'янських) цінностях та раніше входили до складу Радянського Союзу. На думку автора, між цими двома суперетносами занадто мало спільного для створення однієї ефективної соборної цивілізаційної держави. Як ми вже розглядали раніше, цілком вірогідно, що сучасні інтеграційні процеси в ЄС призведуть до формування унітарного п'ятирівневого політичного утворення з числа найбільш розвинених та споріднених між собою країн. Тоді Україні, щоб стати частиною цієї соборної романо-германської держави, необхідно провести «тотальну європеїзацію» шляхом впровадження радикальних реформ. Для початку, наприклад, зробити англійську мову другою державною. А оскільки популярність таких заходів серед українців є дуже низькою, то єдиною розумною довготерміновою метою вступу в ЄС може бути лише формування балто-слов’янського політичного утворення. Безсумнівно, цивілізаційна Україна досягне такої мети набагато вірогідніше, ніж сучасна політична нація з її патологічними суперечностями. Треба враховувати ще той факт, що нашому вступу в ЄС можуть завадити внутрішні проблеми Союзу. Незрозуміло, чи взагалі зможе ЄС виборсатися з фінансової кризи, в яку його затягнули PIGS (Португалія, Італія, Греція, Іспанія). Невідомо, чи буде Союз колись ще приймати нових членів, чи ні. Важко сказати, чи є в України реальні шанси стати частиною Єврозони, чи немає. Зрозуміло, що така невизначеність ставить під сумнів доцільність стратегії, яка орієнтується виключно на ЄС. Найголовнішою слабкістю проекту інтеграції української нації в Європейський Союз є відсутність достатньо розвиненої економіки: ВВП (за ПКС) на душу населення в Україні за 2011рік [6] складає 36% від аналогічного показника в Польщі [7]. Як ми вже розглянули, господарська діяльність України є неефективною через внутрішньосистемні проблеми. Отже, стратегія, орієнтована на вступ української нації до ЄС, вимагає впровадження проектів, які ми раніше позначили як радикальні. Тоталітарна влада спроможна принаймні тимчасово, вирішити внутрішні проблеми України, але в ЄС ніколи не приймуть країну з авторитарним режимом. Певною мірою оздоровити економіку здатен федералізм американського зразка, хоча РФ, вірогідно, скористається нашою внутрішньою роздробленістю для збільшення своєї території. Теоретично Західна Україна могла б відділитися від Центру та Сходу, щоб увійти до ЄС… у складі Польщі. Навряд чи Германія та Франція серйозно сприймуть претензії на європейськість від держави-уламка зі зруйнованою роз’єднанням економікою. Таким чином, вступ національної української держави до ЄС потребує дуже ризикованих радикальних реформ, подальший розвиток подій все одно вимагатиме від нас трансформації, а чи є в нас взагалі реальна можливість інтегруватися в Європейський Союз – невідомо.
Наступною популярною альтернативою проекту створення цивілізаційної держави на території України є вступ нашої нації до Митного Союзу. Спочатку ми розглянемо реальну сутність даної альтернативи, потім – зовнішньополітичні наслідки її впровадження, а наприкінці – вплив цього рішення на перспективи інноваційного розвитку. Якщо перекласти запрошення до Митного Союзу з формальної мови на реалістичну, воно автоматично перетворюється на пропозицію увійти до складу Російської Імперії. Погляди Леніна, який визнавав Україну самостійною нацією з правом на самовизначення, є виключенням для політикуму нашого східного сусіда. Російська еліта зазвичай розглядає Україну як частину своєї території. Будь-який експерт, знайомий з політичними реаліями, чудово розуміє, що справжня мета Москви полягає у висмоктуванні людських, фінансових та природних ресурсів з українських областей так само, як вона робить це з регіонами РФ. Тому, всупереч розповсюдженій думці, східноукраїнські олігархи дуже мало зацікавлені у союзі з РФ навіть за умови зниження ціни на газ, оскільки Донецьк має можливість суттєво впливати на політику Києва, а на політику Москви – анітрохи. Окрім цього, у випадку вступу в Митний Союз ЄС одразу скасує зону вільної торгівлі з Україною. За даними CIA [8] частка МС (Росії, Білорусі та Казахстану) у світовому валовому продукті за 2010 р. становила 2,6% , а частка Європейського Союзу – 26%. Смішно навіть порівнювати прибутки від безмитної торгівлі з Росією, Білоруссю, Казахстаном та переваги від створення ЗВТ з ЄС. Ще одним негативним наслідком входження України до Митного Союзу є суттєве зниження можливості провести прогресивні реформи та стати інноваційною державою. Всі члени МС є авторитарними країнами з високою корупцією і низькою економічною свободою. Малоймовірно, що хтось з Митного Союзу спробує найближчим часом перетворитися на суперетнічну державу, яка базується на принципі субсидіарності. Заради справедливості варто відзначити, що внутрішні суперечності все ж таки змусили Росію ввести рівень федеральних округів в адміністративну ієрархію. Але цей рівень не закріплено у конституції, адміністрація округу фактично не має суттєвих повноважень, територіальний поділ погано відображає реальні культурно-господарські зв’язки, а Москва з 2000 року проводить жорстку автократичну та етноцентричну політику. Так само, як існує принаймні «три України», РФ складається не менше, ніж з «семи Росій». Культуру, наприклад, Приволзького федерального округу дуже важко назвати різновидом російської етнічної культури (лише 67% населення – росіяни), але вона цілком вписується в межі слов’янського суперетносу. Центр РФ намагається придушити надлишкове для національного устрою різноманіття регіонів, що, в свою чергу, призводить до розростання бюрократії, корупції та відсутності комерціалізованих інновацій. Все це не було би проблемою, якби не пасивність населення. Росія – велика стара країна, яка буде нав’язувати консервативну політику іншим членам Митного Союзу. Тому рятівником слов’янського світу має стати молода Україна, яка повинна скористатися своєю незалежністю від РФ, щоб трансформуватися в потужну цивілізаційну державу, допомогти переродитися іншим країнам СНД та об’єднати всіх слов’ян в одне гармонійне політичне утворення. Таким чином, вступ української нації до Митного Союзу є поганим рішенням через колоніалістську політику Москви, втрату можливості торгувати з Європою та створення додаткових перешкод впровадженню кардинальних реформ.
Як ми розглянули, входження національної України до складу ЄС потребує від суспільства ризикованих та радикальних дій, які одразу зменшують популярність цієї альтернативи. Коли ж ми детальніше придивилися до пропозиції вступити до МС, вона також почала виглядати менш привабливо. Що ж, ані популярні альтернативи, ані радикальні не здатні одночасно вирішити внутрішні проблеми України та відповісти на зовнішні виклики. Залишилося ще коротко розглянути проект інтеграції України в одну моноетнічну націю, який традиційно пропагується українським політикумом. Спочатку ми визначимо чому повна інтеграція Сходу та Заходу є неможливою, потім – слабкості політики компромісу, а наприкінці – перспективи України за такої стратегії. Як ми розглядали раніше, еволюція на рівні хвиль Кондратьєва поступово призводить до зростання або торгівлі з іншими країнами, або внутрішнього різноманіття регіонів. Обидва наслідки означають кризу національної державності. Своє надлишкове різноманіття Україна отримала у спадок від СРСР, і ця внутрішня суперечливість сьогодні лише збільшується. Повністю інтегруватися в одне ціле у нас не виходить, оскільки таке культурно-інституційне злиття значно знизить ефективність багатьох регіональних кластерів, замінити продукцію яких імпортною ми наразі не можемо. А щоб можна було провести таке заміщення імпортом, Україні треба вступити до ЄС, куди нас не беруть через ті ж внутрішні проблеми. Після цього, щоб сплавити Схід та Захід в одне ціле, треба буде централізувати владні повноваження, що також не порадує західноєвропейців, та витратити на знищення надлишкового різноманіття величезну кількість ресурсів, яких у нас немає. Отже, маємо замкнене коло. Інтеграція Сходу та Заходу виявилася можливою лише в Центральній Україні. Завдяки цьому Центр здатен приймати компромісні рішення, але природа київських компромісів така, що вони однаково не подобаються як східним, так і західним областям. До того ж, політика «середньої температури по палаті» можлива лише за умови сильних позицій Центральної України, а коли вони слабнуть, то неодмінно починається чергова внутрішня «холодна війна». Якщо ж ми і далі будемо впроваджувати політику злиття «декількох Україн» в одну моноетнічну націю, то ми не просто назавжди втратимо шанс розвинутися, а ще й станемо привабливою здобиччю для більш прогресивних держав. Таким чином, повна інтеграція є неможливою, а політика компромісу здатна лише тимчасово підтримувати стабільність та у довгостроковій перспективі призведе до катастрофи.
Ми детально розглянули конкурентні переваги української цивілізаційної держави та внутрішні суперечності, які розв'язує трансформація. Жоден з шести альтернативних проектів: федералізму, диктатури, сепаратизму, входження національної держави Україна до ЄС чи до Митного Союзу, злиття областей в одну моноетнічну націю – не дає аналогічних результатів. Всі вони або пропонують тимчасове рішення внутрішніх проблем, або не відповідають на зовнішні виклики, або є нездійсненними. Чекати більше не можна,час вимагає від нас змін. Жодна з сучасних впливових владних еліт не здатна реалізувати цей проект: урядовець неспроможний змінити систему, яка його привела до влади. Ідея трансформації у державу вищого порядку повинна заволодіти народом України, стати нашою місією. Ми маємо створити нову еліту, нову ідентичність та нову ідеологію. Трансформація у цивілізаційну державу починається зі свідомості кожного громадянина: ми повинні визнати право будь якої області України на самобутність та унікальність. Всі регіони: Західної України, Східної, Центральної, Польщі, Росії, Білорусі – однаковою мірою є слов’янськими. Не мають жодного значення історичні події, що призвели до такої культурної та інституційної спорідненості, дійсно важливим є лише факт її наявності. Основою цивілізаційної держави стануть ті організації: політичні партії, музичні колективи, громадські рухи, школи духовного розвитку, гуртки письменників, підприємства та університети – які здатні втілити у життя принцип єдності у різноманітті. Україна знаходиться у глибокій політичній кризі, та єдиний шлях спасіння полягає у завзятому пошуку спільних цінностей, у творчому конструюванні кращих суспільних відносин і у створенні культури вищого порядку. Суспільство майбутнього вже народжується. Рух еволюції невпинний, і кожен з нас повинен зробити вибір: або пристосовуватися до змін, або бути провідником творчої сили Всесвіту.
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
1. http://www.eiu.com//public/topical_report.aspx?campaignid=DemocracyIndex2011
2. Жуленков О. Універсальний механізм циклічного розвитку економічних систем // Проблеми формування нової економіки ХХІ століття : матеріали ІV Міжнар. наук.-практ. конф., 22–23 груд. 2011 р. : у 8 т. – Дніпропетровськ : Біла К. О., 2011, том №1, стор. 26-36. http://confcontact.com/node/240
3. «What is the Chinese language?» // The Economist, 13th dec., 2011. http://www.economist.com/blogs/johnson/2011/12/chinese
4. Хмелько В. Через що політикам вдається розколювати Україну // Дзеркало тижня, 2006, №24, 24 червня. http://dt.ua/ARCHIVE/cherez_scho_politikam_vdaetsya_rozkolyuvati_ukrayinu-47092.html
5. Хмелько В. Динаміка рейтингів і соціальний склад електоратів В.Ющенка та В.Януковича у виборчій кампанії 2004 року // Політичний портрет України”, часопис фонду “Демократичні ініціативи”, вип.32, 2005, стор.13-25. http://www.kiis.com.ua/ua/publications/articles
6. http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2011/02/weodata/weorept.aspx?sy=2011&ey=2011&scsm=1&ssd=1&sort=country&ds=.&br=1&c=926&s=NGDPD%2CNGDPDPC%2CPPPGDP%2CPPPPC&grp=0&a=&pr.x=52&pr.y=10
7. http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2011/02/weodata/weorept.aspx?sy=2011&ey=2011&scsm=1&ssd=1&sort=country&ds=.&br=1&c=964%2C939%2C944&s=NGDPD%2CNGDPDPC%2CPPPGDP%2CPPPPC&grp=0&a=&pr.x=63&pr.y=6
8. https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/fields/2195.html#xx
Комментариев нет:
Отправить комментарий